За останні півтори роки помітним явищем в футзальному середовищі Волині став дитячий футзальний клуб «Юніор-Мідас», який створений при приватному футзальному клубі «Мідас». За короткий термін свого існування «Юніор-Мідас» пройшов шлях від невеличкої групи дітей різного віку до трьох вікових груп, в яких займається близько 50-ти дітей навіть від чотирирічного віку. Про те, як виникла ідея створення «Юніор-Мідаса», про цікаві моменти в роботі з дітьми, які тільки залучаються до футзалу, в ексклюзивному інтерв’ю офіційному сайту Асоціації футзалу України розповів тренер команди «Юніор-Мідас», і також тренер футзального клубу «Мідас» Юрій Павельчук.

- Президент Асоціації футзалу Волині Сергій Голоскоков представив Вас як новатора, єдиного, хто звернув увагу на зовсім юних спортсменів, для яких спеціалізацією став футзал.
- Так склалася ситуація, що в мене в команді «Мідас» грають дорослі люди, у яких були дітки 5-6-7 років. Спочатку їх було небагато, десь 5-6 чоловік, і, дивлячись на те, як я займаюся з дорослою командою, вони попросили спробувати позайматися з дітками. І щось до мене така ідея проникла повністю – треба спробувати. 1 листопада 2015 року ми дали об’яву про набір діток, спочатку їх було небагато. Об’ява в соціальних мережах була про те, що проводиться набір для занять саме футзалом. Бо з футболу у нас дуже багато клубів, а саме з футзалу нічого не було. Спочатку прийшло небагато – 6 чоловік, на першому тренуванні були діти і 5 років, і 8, і 11. Але треба було з чогось починати, і ситуація була така, що не можна було нікому відмовляти. Провели перше тренування, наступного разу вже було більше дітей, потім ще більше, і на даний момент у нас є 3 групи. Найменші – це 5-6 років, потім 7-8 років, і 9 років і старші, до 11 років. Загалом десь порядку 50-ти дітей. 

Спочатку було дві групи, потім ми їх поділили на три, і обласні змагання у нас проводять саме по таких вікових групах. Найменший хлопчик у нас є, його мама привела і дуже просила, йому 4 роки та 3 місяці. Але він з п’ятирічними, шестирічними майже однаковий. Він такий збитий, тато в нього футзаліст, мама його привела, бо він хоче бути як тато. У нас зазвичай приводять дітей ті, хто займається або грає в футзал, хто любить футзал. Або самі раніше грали. Добре, що ця ідея працює, що вона процвітає, і дітей стає все більше і більше.

Але зараз ми вже схиляємося до думки, що в нас нема якогось критерію відбору. Я нас всі бажаючі грають, хто хоче. Взагалі немає ніякого тестування – у дитини бажання є футзалом займатися. І саме головне, що ми батькам пояснюємо, що це – футзал. Деякі ходять місяць, і тільки потім починають усвідомлювати, що це щось інше, ніж футбол. Батько якоїсь дитини через місяць вперше прийде і питає, а чого ви граєте спущеним м’ячем. Така казусна ситуація була, і починаєш пояснювати, що це зовсім інший вид спорту, хоча про це малому та його мамі розказував.

Були і такі казуси. Дітей привчаєш з першого тренування до правил, але вони говорять «футбол». Як ти їм на тренуванні не пояснюєш, що це футзал, вони все рівно говорять, що «я ходжу на футбол».

- Тренувати дітей – це специфічна справа, і тут має бути якийсь багаж особливих знань, досвід, кваліфікація. Наразі Асоціація футзалу України проводить серію курсів для тренерів, які потім отримують диплом «С»-тренер з футзалу. Ви ще не проходили такі курси?
- В мене категорія «С» з великого футболу. Тоді, коли я її отримував, курсів з футзалу ще не було. Спочатку два роки тому мене взяли тренером у приватний клуб, бо я дорослу команду треную вже більше десяти років саме в футзалі. А взагалі, з футзалом я пов'язаний з першого курсу університету, це з 2000-го року. Вже 17 років. У нас в університеті так склалося, що змагання з футболу це фактично були змагання з міні-футболу. Вони проходили взимку, і ми грали виключно в залі. І з того часу я почав більше цікавитись футзалом, у мене тоді перший м’яч футзальний з’явився, мені батько з Польщі привіз, і ми саме цим м’ячем грали в університеті. Я неодноразово ставав чемпіоном університету, тобто, сама історія мого футзального життя почалася з університету. Згодом мене взяли тренером у приватний футбольний клуб. Я там пропрацював рік, але мусив кинути, бо це був і не футбол, і не футзал. Тренувалися в залі за правилами великого футболу і футбольним м’ячем. Мені це не подобалося, я рік відпрацював і пішов.

А пішов на навчання на диплом «C»-тренер з футболу у Федерації футболу України. Зараз є бажання отримати диплом «C»-тренер з футзалу, але немає можливості. Це треба їхати до Києва, а от якби це проводилося в нас тут в Луцьку, була достатня кількість людей і не треба було б нікуди їздити.

- Це вже потрібно, щоб за організацію цієї справи взялася Асоціація футзалу Волині.
- Згоден. У нас тут багато дорослих тренерів, аматорів, і вони б це підтримали. Ми вже це обговорювали неодноразово. Думаю, що з часом буде більше ініціативи, це класна ідея, і вона в будь-якому разі тут би прижилася. У нас 72 команди грають на область, це футзальні команди, і дитячих ще є дуже багато.

Зараз інформація, щоб якісно працювати з дітьми, береться з інтернету, є де подивитися, є матеріали. До нас приїжджали і грали збірна України ветеранів з футзалу проти ветеранів футболу, і мені дали дуже класні методички на флешках щодо футзальних тренувань, там є що подивитися. Було таке, що я їздив дивився тренування і до Івано-Франківська, і до Львова, і до Києва, коли там збірна грала. Але футзал така гра, що треба і своє щось вносити, і це дає плоди. Цього року в нас проводився перший дитячий чемпіонат області з футзалу. Сама менша команда посіла друге місце, середня стала третьою, тільки старші за призерів не зачепилися, вони були п’ятими. Але там дуже велика конкуренція була, а мої ходять тільки півроку і конкурувати з двома складами «Волині», якими б вони не були, це дуже важко.

Я вважаю, що перший рік, який ми пройшли, успішний. Ходить багато діток, залучається багато. Є дуже багато таких, що йдуть саме на футзал.

- Напевне, Ви перетиналися з таким питанням: діти маленькі – і чим їм грати? Яким м’ячем? Як Ви знаходите рішення?
- Я з цим зіштовхувався. Коли діток приводиш, стандартні м’ячі можуть бути «четвірка», або «трійка», є «лайти», тобто легші. Я таких закупив, і «трійки» взяв, «лайти», «четвірки» стандартні. Даєш маленьким діткам маленький м’яч, а вони не хочуть. Хочуть грати стандартним м’ячем. Вони важкі для них. Самі малі ще грають легкими м’ячами, але більш старші діти перед тренуванням розбирають стандартні м’ячі.

- Як ви вирішуєте проблему з залом – три групи, і на них потрібен час. А зали в нас всі платні.
- Тут нам пішла на поступки місцева Асоціація, яка надала зал на дуже добрих умовах – дуже дякуємо за це. Нам дали першими обрати час, на який ми ходимо. Після школи дитину одразу не відправиш на тренування, бо їй треба відпочити. Ми поставили тренування на п’яту-шосту годину. Менші на п’яту годину ходять, старші – на шосту-сьому. Зал нам дали, і у нас тут є дві арени, менші займаються на меншій арені, старші – на більшій. Тренування у нас 4 рази на тиждень,загальний час на всі групи 4 години. Це у старших, а у менших три рази на тиждень.

- Не можна про це не спитати, бо така річ має місце в нашому спорті. Батьки дітей якісь витрати на те, що діти займаються в ваших групах, несуть?
- Батьки у нас сплачують тільки зал. Це найвагоміша частина витрат. Весь інвентар у мене залишається від дорослої команди. Доросла команда у мене має все, що потрібно для тренувань, в повному обсязі. І мені воно залишається від спонсора, який це все і закуповує.

У нас впроваджена абонементна система на місяць, в який входить 10 тренувань, і він коштує 200 гривень.  20 гривень за одне тренування – це небагато. У нас в інших клубах і по 300 гривень, і по 500.

- В дитячих команд майже завжди для тренера є такий складний момент, коли батьки самі під час тренувань виступають в якості тренерів. Постійно щось саме своїм дітям підказують, підмінюючи функції тренера.
- О-о, це дуже часто, навіть вибігають на майданчик. В принципі, ми не забороняємо батькам бути присутніми на тренуванні, вони сидять на трибунах і дивляться. У нас закритих тренувань немає. Є батьки, які прийдуть, або щось пишуть, своїми справами займаються, або в телефонах сидять. Але є і такі, що дуже віддані грі, переживають, бігають по бровці, підскакують. Я тоді даю свисток, і кажу: «Проводьте далі без мене». Вони заспокоюються і сідають. Коли діти грають між собою на дві сторони, я не забороняю підказувати, але тільки прошу не кричати, не заважати. Буде перерва – підказуйте. Так, різні батьки, різні погляди.

Додам, що раз на місяць ми граємо «батьки – діти». Батьки збирають свою команду, я у дітей стаю на воротах, і ми граємо. Діти часом показують,що вони краще грають за батьків.

- Яку глобально Ви бачите мету від вашої роботи? Головне – це здоров’я дітей, чи є думки, щоб, може, кого і до професіонального рівня довести?
- Глобальна ідея – це розвиток футзалу. Але й важливе здоров’я дітей, можливість привчити їх до спорту. Я часто кажу, не важливо куди діти ходять, головне, щоб ходили – чи на плавання, чи кудись ще. Щоб були здорові, активні, розвивалися в різних напрямках. Так, я буду дуже радий, якщо з тієї когорти дітей хоча б п’ять, сім, десять дітей заграє. Звичайно, тих, що старші, я згодом буду долучати до своєї дорослої команди. Є в мене хлопчики 12-13 років, я їх долучаю до дорослої команди. Ну, як дорослі? Там по 20-25 років. Заохочую дітей потихеньку до більш дорослого футзалу. Але саме головне – це здоров’я дітей та розвиток футзалу. 

- Ви вже кілька років займаєтеся з дітьми. Як Ви відчуваєте, який в них загальний стан здоров’я?
- Приводять різних дітей. Різного віку, в різному фізичному стані. Є, так би мовити, запущені, як я кажу, мобіломанією, чіпсами. Батьки приводять за руку – бери, займайся, аби тільки не сидів вдома. Якщо брати по малих, то батьки більше вже приділяють уваги, менше дітям дають ті планшети. Я постійно батькам кажу: «Віддавайте до занять спортом з п’яти років. Хай дитина має в голові футзал, футбол, карате, інші види спорту. Щоб в нього було менше часу на ці мобілки». Чіпси – то вже в кожній родині окремо, як там батьки на це дивляться. Якщо я бачу, що дитина перед тренуванням п’є колу, то вона получає догану, та ще й 20 кіл додаткових навколо майданчика. Так саме і з чіпсами. Зі старшими раз на тиждень проводиться бесіда щодо здорового способу харчування, психологічного стану, як себе поводити після уроків, як до тренування, як після тренування. Це обов’язково, і без того ніяк. Кілька разів бачив, що на турнірах перед іграми п’ють колу, тоді – все, сідають на лаву запасних і не грають. Це запам’ятовується надовго.

Стан дітей різний. Якщо батьки добре за ним дивляться, то він в хорошому фізичному стані. Але приводять різних дітей. Приводять і з цукровим діабетом, просять батьки, щоб взяли дитину. Бо його ніде не взяли. Він любить футбол, він хоче грати, але його не беруть. Не знаю, чому так, адже цукровий діабет – це не вирок. Але загалом стан дітей бажав би бути кращим.

- Тож у зв’язку з цим питання – як у вас організований медичний контроль за станом займаючихся?
- Перед тим, як дитина приходить в клуб, ми проводимо анкетування, де є питання щодо фізичного стану, які є протипоказання. Перед кожним змаганням діти проходять медогляд у себе в школі, або в спеціальному медичному закладі. До змагань допускаються лише ті, у кого є довідка лікаря. Я прошу батьків, що вони обов’язково в анкеті вказували все відверто, бо це ж дитина. І тоді для кожної дитини програма розробляється індивідуально. Одному одні навантаження, другому – менші. Загалом, це дуже важливий момент у роботі, адже це – діти.

Прес-служба Асоціації футзалу України